Відомий актор і режисер, заслужений артист РРФСР, народний артист Української РСР Леонід Биков широко відомий ролями у фільмах «Максим перепелиця, «Приборкувач тигрів», «Аты-бати, йшли солдати» і, звичайно ж, «У бій йдуть одні діди». Але мало кому відомо, що його син Олександр став жертвою радянської каральної психіатрії.
Леоніда Бикова запросили в частину, де служив його син, з показом фільму «У бій йдуть одні люди похилого віку». Зустріч пройшла відмінно, але після неї Леонід відмовився пити на банкеті. Після цієї зустрічі один з п’яних майорів висловив Олесю (Так Олександра звали в сім’ї) :
– Ще б хорошу картину не зняти! Дєньжища твій батько відхопив – будь здоровий. Ці артисти – багатії, а дружини в них – повії.
На що отримав відповідь від Олександра:
– Якби ви не булі моїм командиром, я б вам морду набив.
Майор і його прапорщик побили Олександра, і, приховуючи свій злочин, відправили його до психіатричного відділення військового госпіталю. Звідти його комісували з діагнозом шизофренія і відправили до Павлівської психіатричної лікарні м. Києва.
З таким діагнозом Олесі був позбавлений можливості не лише йти до своєї мрії і стати льотчиком, але навіть влаштуватися на звичайну роботу. Лікарі не хотіли знімати діагноз, щоб не сваритися з командування Мін оборони.
Десять років, незважаючи на усі загрози і немилість, довелося битися Леоніду Бикову за те, щоб прибрати у сина це клеймо у вигляді діагнозу шизофренія. Тодішній головлікар Павлівської лікарні Лившиц прямо порадив Леоніду Бикову, щоб він використав усі свої зв’язки:
– Рятуйте сина, тут його заріжуть. Забирайте сім’ю з України.
Дружина Леоніда Бикова, Мар’яна, розповідає:
Доля Леся – це помста за батюшка. Він казав: «Не вийшло зламати міні, взялися за найдорожче – за дітей».
Сам Леонід Федорович пише:
Ну як тут не зневажати Бога, якщо тобі підсунули долю–фашистку? Дай мені вирвати сина з психіатрички, вдихнути хоч крапельку віри в життя і в людей. Або ще щось готуєш мені більше? Більше – не буває! Глибоко тобі зневажаю, моя доля! І не поважаю.
Після декількох інфарктів, в квітні 1979 року, після звільнення з кіностудії Довженка, Леонід Биков загинув в автокатастрофі.
Незалежний автор Джой Тарталья, розслідуючи історію, пише:
Олесь і після загибелі батюшка продовжував боротьбу, регулярно провівши акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім ‘ю».
Він був рідкісним відчайдухом. Вісь як склалася його подальша доля:
«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо «Свобода», іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали «швидку» з «дурдому», але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодом Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Ставши біля готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити»! Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п’ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії.
При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – тій самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє «Коло пошани» : місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. «Зустріли» на вокзалі і поклали до божевільні.
«Потім був потяг до Львова, – згадує він, – стоп–кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер вже на австрійському кордоні».
У Австрії незалежні психіатри визнали Олександра здоровим. Зараз Олександр живе в Канаді, як політичний біженець, працює будівельником. У нього дружина і четверо дітей. Повертатися туди, де було зламано його життя і все нагадує про батька, він не хоче.
На жаль, незважаючи на значні зміни в нашій країні і світі в цілому, система каральної психіатрії продовжує існувати і зараз, творячи свої темні справи. Через 30 років, 12 березня 2020 року в ГКПЧ звернулася Марина (ім’я змінене).
Її син Ігор (ім’я змінене) служив командиром взводу в зоні АТО. Між товаришами по службі стався конфлікт. Один рядовий, будучи п’яним, прийшов з ножем зводити з Ігорем рахунки. Після декількох попереджень не підходити, Ігор був вимушений для самооборони застосувати зброю. В результаті нападаючий загинув. Після цього Ігор пробув два місяці в СІЗО, потім відбувся заочний суд на території АТО і Ігоря відправили ще на два місяці в психіатричне відділення Харківського військового гошпіталю.
За словами самої Марини командування частини запропонувало «зам’яти» справу через психіатричний огляд. В результаті Ігор в 2016 році був переведений в цивільну психіатричну лікарню в Дніпрі, і в травні 2019 в Житомирську психіатричну лікарню. Це є порушенням закону. Випадок повинен розслідуватися державним бюро розслідувань по військових злочинах, а не поліцією. Судово–психіатричну експертизу також необхідно проводити у військовому госпіталі, а не в цивільних «психлікарнях».
Зараз рішення суду про примусову госпіталізацію у Марини на руках немає. Син знаходиться в психіатричній лікарні, до нього застосовують насильство, колють галоперидол, що, по суті, є тортурами. Тут вже не йдеться про зняття діагнозу. Людина потрапила в систему, з якої немає виходу. Його винність або невинність повинен встановлювати суд. І це непорушне право будь–якої людини. Але, потрапивши в стіни психіатрії, він втратив усі свої права.
Якщо Ігор повинен нести відповідальність згідно із законом, то там чітко визначені терміни покарання, зберігаються права людини, і засуджений після закінчення терміну може повернутися в життя. Але якщо це психіатрія, то, швидше за все, «укладення» стає безстроковим і волати до справедливості – означає посилювати каральні заходи у свою адресу. Як і сталося з Ігорем. Після спроб з’ясувати, наскільки законне те, що з ним відбувається, йому був поставлений суворіший діагноз і призначено ще більше і хворобливіше «лікування».
У цій історії батьки Ігоря повірили військовому командуванню, що звернутися в психіатрію – є вирішенням проблеми. Швидше за все, військові чини не думали про те, як допомогти хлопцю, але по накатаній за десятиліття ще з часів «совка» схемі, дуже надійно прикрили свої тили психіатрією. Їх солдат отримав безстрокове перебування в «психлікарні», клеймо, з яким добитися правосуддя практично неможливо, щодня отримує непоправну шкоду здоров’ю, повністю позбавлений своїх громадянських прав, терпить постійні спроби і приниження.
Аналізуючи багаторічний досвід можна помітити, що там, де психіатрію пропонували в якості рішення, виникали ще більші проблеми. Сотні свідчень говорять про непоправну шкоду здоров’ю людини. Психіатрія швидше є хитрою пасткою і дорогою в один бік.
Якщо ви самі або ваші близькі постраждали в результаті психіатричного лікування, зіткнулися з порушенням прав, примусом, насильством, шахрайством або жорстокістю в психіатрії, повідомите про це в Громадянську комісію з прав людини.
- +38 (066) 803 5583
- +38 (067) 465 3305
- info@cchr.org.ua
